Чорний морок над степом

Майже половина української території – степи. Виникати вони почали 400 тисяч років тому, коли з настанням кінця епохи другого обледеніння талі води потекли на південь, утворивши спочатку Дніпро-Славутич, потім і балки та яруги, а також русла малих річок. Але сьогодні існування унікальної української степової екосистеми під загрозою. Якщо залишати її у тому становищі, у якому вона нині опинилася, то уже через 50-70 років, застерігають вчені, більша частина степової зони України перетвориться на напівпустелю, а де­які території — навіть на пустелю.

Українська Атлантида

Хто не чув про легендарну Атлантиду, яка існувала багато віків тому, але щезла під водою внаслідок страшних катаклізмів, що сталися на земній поверхні? Професор і природолюб із Запоріжжя Віктор Чабаненко вважає, що наш тисячолітній степ теж можна порівнювати з Атлантидою в тому сенсі, що ця перлина природи теж фактично зникла. Виною цьому — тотальна розораність. Якщо загалом орні землі в Україні займають близько 56 відсотків її території, то в таких областях, як Дніпропетровська, Луганська, Миколаївська, Запорізька, Донецька та Херсонська, — 90-95 відсотків. От і вийшло, що цілинні землі, котрі тут ще залишилися, — це не суцільні масиви, а окремі діляночки. Тільки зі спогадів, давніх літописів та книг сьогодні можемо дізнатися, яким був колись правічний степ. Серед трав переважали посухостійкі ксерофіти — ковила, типчак, житняк, келерія, тонконіг, осока, метелиця, зубрівка, полин, чебрець, будяки і буркун, гиркакиш. А ось квітів і не перелічити: польові айстри, маки, волошки, кашки, ромашки, сокирки й степові півники, білі й рожеві безсмертники, звіробій, шавлія, дзвіночки та гіацинти… В травах, на землі і в повітрі сюркотіли, дзижчали й гули джмелі і бджоли, коники і цвіркуни та всілякі жуки, літали сотні, якщо не тисячі метеликів.

Бродили степами дикі коні-тарпани, прудконогі лані, олені та козулі, водилися вепри і ведмеді, табунами паслися дрохви і стрепети, колоніями селилися байбаки і бобри. А в небі літало стільки птахів, що від них рябіло в очах і падала на землю тінь. Достеменно відомо, що останній дикий кінь тут зник у 20-ті роки минулого століття. Ви хоч раз бачили в степу ховраха чи чули там хрущів і джмелів? Отож-бо. Зараз нараховують близько 170 видів тварин і комах, котрі зможуть існувати лише за умови збереження степових біотипів природи. 54 із цих видів зникаючі, 46 на межі зникнення, а 67 на цей час вважаються рідкісними. Нині 276 видів степових рослин занесено до Червоної книги України.

Справа в тім, що давні українські степи були вкриті не лише травами. Тут вистачало і лісів та чагарників, особливо байрачного типу. На пагорбах шуміли дуби й осокори, берестки та клени, росли дикі груші і вишні, глід та біла акація. Річок і річечок, мокрих балок, ярів і цівок було сотні і тисячі, а біля них ближче до води здіймалися в небо столітні верби та інші древні за віком дерева. Та ліси були вирубані, байраки й діброви змили дощові води, а річки замулилися через тотальну розораність. Той, хто степи перетворював на ріллю, гадав, що вони рівні й багаті, як святкові столи. Ніхто й не подумав, що земна куля тому й має таку назву, що кругла. І будь-який простір на ній насправді має свої схили. Проклади борозни вздовж чи впоперек — все одно вода знайде, куди їй стікати, змиваючи з поверхні сотні і тисячі тонн родючого шару землі. Порушення водного режиму вихлюпнулося в деградацію ґрунту. Адже безслідно щезло те, що наші предки колись називали дерном, або калданом,— вічно вологим і пріючим шаром посохлих трав та опалого листя, на який степовики в давнину ступали, як на м’який килим.

Та одна справа — сезонне відмирання постійно оновлюваного трав’янисто-рослинного покриву, і зовсім інша, коли поля рік у рік переорюють на чорну ріллю. Якщо сто років тому вміст гумусу в українських чорноземах становив 9,5-12 відсотків, то нині цей показник втричі менший. На знімках, зроблених із космосу, наш степ лежить у чорному мороці ріллі з рудими лисими прожилками та плямами так званих невгідь. А це значить, що за сто з лишком останніх років ми використали не менш ніж дві третини того, що степи накопичили за десять тисяч літ і чим були багаті ще за життя наших прадідів і навіть прапрадідів.

Вічні зморшки землі

У листопаді 2009 року з’явився Указ Президента Віктора Ющенка «Про деякі заходи щодо збереження та відтворення лісів і зелених насаджень». Слідом за цим Держкомітет лісового господарства не забарився з наказом, яким затвердив «показники регіональних нормативів оптимальної лісистості території України». У першу чергу було наказано заліснюватися областям степової зони. Кожній мерщій «довели» строки і плани…
Здавалося б, нарешті! Можна вже кричати «ура»! Але сталося несподіване. У природоохоронних колах науковців і практиків указ викликав спротив. Виник навіть громадський рух «Збережімо українські степи!», який закликав бойкотувати задумане. В чому ж річ? Невже такі наче добрі наміри можуть бути зовсім і недобрими? Ясність вніс уже згадуваний заступник голови Національного екологічного центру Олексій Василюк. Він опублікував статтю «Ні степу, ні лісу!», в якій читаємо: «На землях степового регіону, які перш за все вирішено заліснити, в основному розташовані балки та невгіддя, а вони є останніми фрагментами степових біотипів природи, котрі залишилися і в перспективі повинні стати заповідниками та основою степової екосистеми». Зрозуміли? Хоч «корінного степу в цих областях залишилося не більше 1 процента від їх території», його мерщій відводять під заліснення. Що є безпосередньою, пише далі Василюк, «загрозою для існування зникаючих степових видів тварин і рослин та прирікає одвічні степи на території України на остаточне знищення».

Як додає від себе відомий на Дніпропетровщині природолюб Петро Чегорка, «останніми форпостами степової природи у нас залишилися-таки тільки балки та яри, в них, ніби в музеях просто неба, і збереглися ділянки різнотравно-ковильних степів, чагарників, лук та байрачних лісів, та вони потрапляють під гарячу руку тих, хто взявся виконувати указ». Цих балок із дивовижно гарними і загадковими давніми народними назвами у степових областях сила-силенна, Чегорка називає їх «живими зморшками землі, котрі мають бути вічними». Цей природолюб разом із біологом із Дніпропетровського національного університету Вадимом Манюком не сумніваються, що збереження балок має викликати активне відтворення загалом степових просторів. А тому громадський рух «Збережемо українські степи!» пропонує ухвалити указ «Про охорону та комплексне використання степів в Україні». Ця робота може ґрунтуватися на досвіді, накопиченому в 60-х роках минулого століття у Дніпропетровському сільгоспінституті — нині це агроуніверситет, де виникла наукова школа з рекультивації порушених діяльністю людей земель. А через 20 років потому один із найталановитіших її вихованців академік Микола Масюк обґрунтував і розробив цілу програму методик і рекомендацій із відродження степової екосистеми загалом.

Микола Трохимович наполягав замінити не лише глибоку оранку на поверхневу, а й відмовитися від обробітку землі на схилах, щоб надалі «використовувати тільки ті площі, де поверхнева ерозія можлива мінімально». Йшлося про те, щоб за чверть століття з сільгоспобробітку в степових зонах України вивести 30-40 відсотків площ. Постає питання: як бути з ними далі? Вчений, залучивши лісо­знавців, створив методики заліснення вивільнених земель, максимально наближених за структурою до природних лісів у степовій зоні. Більше того, Масюк надалі пропонував штучне лісовідновлення у степах змінювати на природне. Вчений наполягав і на тому, щоб на деградованих орних землях висаджувати не тільки ліси. Його учень Григорій Гузенко активно проводив досліди з залуження значних площ кормовими і дикими травами під сінокоси та пасовища. І домігся неабияких результатів!

Так от, праці Миколи Масюка з відродження степових екосистем викликали у всьому світі такий інтерес, що його запрошували читати лекції в США, Канаду, Францію й Іспанію. А в кінці минулого століття міжнародні екологічні організації оголосили Григорія Миколайовича Людиною року. Але в рідній Україні наукові роботи Масюка і практичні дослідження Гузенка оминули увагою, наче їх і не було. Про них ніхто сьогодні не згадує і згадувати не збирається. До дослідів з перетворення балкової та долинно-річкової мережі на мережу екосистем природного типу, котрі обґрунтував і почав проводити кандидат біологічних наук, доцент Вадим Манюк, ставляться в нашій країні мало не як до дитячих забав, які нікому не потрібні.

«Паперові» заповідники

Для будь-якого народу дуже важливо зберегти природні умови свого існування. Світ, для якого ця проблема дуже актуальна, набув величезного досвіду її розв’язання шляхом створення заповідників, національних і регіональних природних парків, ботанічних та дендрологічних пам’яток природи у вигляді урочищ, балок тощо. В Україні з початку незалежності спостерігається пожвавлення у питанні закладання нових заповідників та резервування територій, перспективних під заповідання. З 2000 р. втілюється Загальнодержавна програма «Формування національної екологічної мережі». Загалом за цей час створено понад півтори тисячі нових державних заповідників і майже 4 тисячі — місцевого значення. Але навряд чи хтось чув про такі національні парки, як «Слобожанський» в Харківській та «Сіверсько-Донецький» в Луганській, «Білобережжя» у Миколаївській і «Великий бір» у Сумській, «Джарилгацький» в Херсонській областях. Бо їх, як і багато інших подібних природних об’єктів, створено лише на папері. Що ж тоді казати про безліч заповідників, які начебто передані на утримання сільським та селищним радам?

На Дніпропетровщині влада свого часу заявила про намір заснувати відразу два державні заповідники «Орільський» та «Самарський бір». Проте вони нині використовуються… під забудову елітних жилих котеджів. Не виконано й обіцянку щодо заснування заповідника «Васильківський степ» на 12 тисячах гектарів колишнього військово-ракетного полігону.

А всього заповідників та заказників і просто пам’яток степової природи на Дніпропетровщині аж 139. У цілому вони начебто займають близько 60 тисяч гектарів. Та сільські і селищні ради, на землях яких «засновані» ці природноохоронні об’єкти, і не підозрюють про їхнє існування. Ось приклади: у Бузівській сільраді Магдалинівського району науковців з області уже двічі зустрічали зі щирим здивуванням, ніби відкривали для себе Америку, що у них «числиться заповідник». А в одному із таких «паперових» заповідників неподалік від Кам’янки, що в Апостолівському районі, безбожно вирубували столітні дуби, бо за кожен їх кубометр з корінням та гіллям «давали по тисячу гривень». Рубали не самі сокири, а люди. Створюється враження, що ми живемо, як останнє покоління на своїй землі, котре спроможне лише рубати гілки, на яких сидить. Нагадаю, що, згідно з прогнозами вчених, українським степам у цих варварських умовах залишилося жити 50-70 літ. Це означає, що вже наші правнуки степу не застануть, бо його поглине морок пилових бур.






последние новости